Коломийська міська бібіліотека №1 для дорослих

З гордістю хочу зазначити, що Україна, будучи довгі віки бездержавною, все ж таки подарувала світові безліч видатних представників науки і культури. Можливо, в цьому є Божий знак нашої незнищенності. Адже в найтяжчі часи з’являлися особистості, які своїми світлими діяннями генерували віру у добро і майбутнє України. І хоч як вороги силкувалися знищити навіть прізвища
достойників, еліта жила, залишаючись чистою і святою перед народом. До когорти таких величних особистостей належить Олександр Черняхівський.

Олександр Черняхівський… Чи багато скаже вам сьогодні це ім’я? На жаль, небагато. Згадаємо, правда, що шляхетна україн­ська родина Черняхівських була відома своїм просвітництвом і служінням національній справі в кінці XIX — на початку XX сто­ліття. А коли захочемо дізнатися трохи більше з українських довід­ників недавнього минулого, нам також мало що вдасться, принаймні про Олександра Черняхівського там жодного рядка.

Гортаючи книгу Миколи Роженка й Едіт Богацької “Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства” (Київ, 1999), в розділі “Биковнянський некрополь “ворогів народу” УРСР 1921—41 років” читаю: “Черняхівський Олександр Григорович — професор Київ­ського медичного інституту, член президії медичної секції ВУАН, укладач російсько-українського медичного словника, літератор. На­родився 1869 року. Арештований 1929 року, засуджений у справі СВУ разом із дружиною, письменницею Людмилою Старицькою- Черняхівською, помер у місцях ув’язнення 1939 року. Реабілітова­ний 1989 року”. Коротка довідка про ще одне загублене життя діяча української науки. Я вирішив дізнатися більше про Олександра Черняхівського, оскільки публікацій про його дружину останніми роками можна було прочитати уже чимало.

І трапилася чи не єдина розвідка Юрія Хорунжого, що надруко­вана у журналі “Зона”, який видає Всеукраїнське товариство політ­в’язнів і репресованих. З неї дізнаємося про Черняхівського як про вченого, автора сотні наукових праць, як про великого патріо­та України і людину, що знала собі ціну.

* * *

Народився Черняхівський у 1869 році в селі Мазепинцях непо­далік Білої Церкви в родині священика. Це саме те село, де наро­дився український гетьман Іван Мазепа. У Григорія Черняхівсько­го загалом було троє синів, окрім Олександра, ще Михайло і Євген. І всі вони залишили свій слід у медичній науці. Завдяки батьковій підготовці Олександр здобуває середню освіту в київській гімназії, після чого навчається на медичному факультеті Київського універси­тету Святого Володимира. Вже тоді здібний і допитливий юнак проявляє себе у громадському житті — вступає до гуртка “Плеяда”.

“Плеяда”, як зазначає у своїй статті в УРЕ Федір Погребенник – це був літературний гурток української молоді, створений 1888 року у Києві. Верховодили в ньому Леся Українка і її брат Михай­ло Обачний (Косач). Зустрічі відбувалися у приватних помешкан­нях з участю М. Старицького, М. Лисенка, П. Косача. Члени “Пле­яди” обговорювали питання розвитку української літератури, влаш­товували конкурси, робили переклади з чужих мов (з Гайне, Дай­те, Беранже, Мольєра, Короленка). Підготовлені ними до друку три збірки — київська “Весна”, чернігівська “Десна” й одеська “Спілка” — було заборонено цензурою. “Плеяда” існувала до по­ловини 1893 року.

Справою перекладу захопився і Олександр Черняхівський — обрав поезію німецького поета і драматурга Шиллера. Консульту­вав літературного неофіта сам Михайло Старицький. Певно, що це і спричинилося до знайомства юнака з донькою Старицького Людмилою, також членкинею “Плеяди”. Молоді побралися 1896 року, дві протилежності — одна закохана у поезію, другий — у медицину.

Ще будучи студентом, Олександр Черняхівський починає писа­ти наукові розвідки, одну з них, “Нарис сучасного вчення про бак­терії”, друкує у львівському часописі “Зоря”, що виходив за редак­цією Івана Франка, низку інших медичних статей — у виданнях Наукового товариства ім. Т. Шевченка, за що і був удостоєний звання дійсного члена НТШ.

В кінці XIX століття подружжя Черняхівських відвідує Галичи­ну, де зустрічається з багатьма відомими українськими діячами культури: Михайлом Грушевським, Володимиром Шухевичем, Оль­гою Кобилянською, Іваном Трушем, Іваном Франком. 1900 року Олександр Черняхівський входить до Ради Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації.

Довідка з “Енциклопедії Українознавства” Володимира Кубійовича: “Загальна Українська Безпартійна Демократична Організа­ція” — нелегальна організація, заснована в Києві 1897 року з ініціа­тиви Олександра Кониського; об’єднувала українських діячів з київ­ської Старої Громади, членів “Братства Тарасівців”, полтавської, чернігівської, одеської та петербурзької громад… В 1900 році нара­ховувала понад 150 осіб, з 1901 року стала спілкою автономних громад і, крім культурницької, прийняла також політичну програ­му (національна автономія України, федеративна перебудова Росії); в 1904 році З.У.Б.Д.О. перетворилася на Українську Демократичну Партію… В 1904 році партія влилася в безпартійну організацію Товариство Українських Поступовців.., вела переважно видавничу діяльність, стимулювала кооперативний рух… Головними діячами були: Володимир Антонович, Житецький, Лисенко, Шраґ, Грушевський, Грінченко, … Черняхівський, Єфремов, Міхновський, Русов”.

1905 року подружжя Черняхівських їде до Баку, де Олександр працює якийсь час лікарем, бере активну участь у діяльності Ба­кинської української громади… Невдовзі повертаються до Києва, тут Черняхівський читає лекції на медичні теми, вступає до утво­реного Михайлом Грушевським Українського наукового товари­ства (входить до складу президії), ініціює запровадження матема­тично-природничої секції, друкує свої наукові розвідки у “Літературно-науковому віснику”, а 28 січня 1912 року Олександра Черняхівськово обирають секретарем УНТ на місце Івана Фещенка- Чопівського.

Головним завданням у діяльності медичної секції Олександр Черняхівський вважав утворення органу секції “Збірник Медич­ної секції УНТ в Києві” й вигірацювання медичної термінології.

Ось як пише про цей період своєї діяльності у товаристві сам Олександр Черняхівський у часописі “Україна” за січень 1929 року: “… Діяльність медичної секції Наукового Товариства і Спілки мо­лодих лікарів (тут він головував. — В. Ш.) так перемішується, що важко тепер їх розрізнити. Ми влаштовували лікарські з’їзди, органі­зували всеукраїнську спілку лікарів, видавали “Медичні вісті” — орган Спілки за редакцією Лукасевича”. Відразу почали виписува­ти карточки з літературних джерел, збирати народний матеріал. Секція видрукувала і розповсюдила кілька тисяч примірників відоз­ви до медичного персоналу всіх рівнів з проханням збирати ме­дичний матеріал із народних вуст. Було дуже багато зроблено, але на перешкоді виходу словника медичної термінології стала Перша світова війна. За рішенням УНТ від 28 червня 1917 року Олек­сандр Черняхівський став членом комісії з утворення народного університету і, незважаючи на перешкоди, домагається заснуван­ня медичного факультету в цьому університеті. Він згадував: “Я зустрів велику підтримку в моїх домаганнях з боку професора Пав- луцького, за що я йому дуже вдячний, і в той час, коли професор Павлуцький заступив ректора, ми провели в раді університету по­станову про заснування медичного факультету…”

31 червня 1921 року Українське наукове товариство злилося з Українською Академією наук і його медична секція стала медич­ною секцією при Академії наук. На голову було обрано Олександ­ра Черняхівського… А паралельно з організаційною діяльністю Чер­няхівський багато творить і на науковій ниві. 1920 року він перекла­дає з німецької на українську підручник з ембріології. Від 1919-го по 1929 рік очолює кафедру гістології та ембріології Київського медичного інституту, а ще працює в Інституті патологоанатоми.

Одночасно він був головою медичної секції інституту, медичної секції Всеукраїнської Академії наук, згодом розгромленої за “спра­вою СВУ”. Мав звання професора, обирався членом Президії ВУАН.

1926 року Олександр Черняхівський від’їздить до Берліна задля наукової праці, але невдовзі, 1929 року, повертається на Батьків­щину. Саме в цей час ГПУ “розкручує” “справу Спілки визволен­ня України”, спрямовану проти української інтелігенції. Не оми­нула гірка “чаша сія” і родини Черняхівських. Першим з родини арештовують його — 27 грудня, а 15 січня 1930 року — дружину Людмилу Старицьку-Черняхівську. Їх везуть до Харкова, де слідчі готують показовий судовий процес у “справі СВУ”.

Цитуємо з розвідки Юрія Хорунжого: “Олександра Черняхів­ського звинувачують: а) був членом Спілки Визволення України; б) організовував і керував групою СВУ у медичній секції Всеукраїн­ської Академії наук; в) виконував доручення центру СВУ щодо зв’язку і обопільної інформації СВУ з контрреволюційними емігрантськими організаціями, використовуючи для цього наукові відрядження”. “Громадський” обвинувач Панас Любченко вима­гав підсудному смертної кари. “Пролетарський суд” трохи змило­ стивився і засудив подружжя Черняхівських до 5-ти років пора­ження у правах кожного…

Можливо, через їхній похилий вік Черняхівських було випуще­но на “волю”, а фактично заслано до міста Сталі но (нині Донецьк), де вони й перебували до 1935 року. Коли повернулися до Києва, то їхня квартира (тепер вулиця Олеся Гончара, 31) виявилася “ущіль­неною” політруком Худовським… Здавалося можна було витерпі­ти і нестатки, і пораження у правах, але 8 січня 1938 року — новий страшний удар долі: київськими органами НКВС заарештовано улюблену й єдину доньку Вероніку Черняхівську.

Згадаємо про неї також.

Вероніка вільно володіла німецькою, французькою, англійською, іспанською, перекладала Еміля Золя й інших зарубіжних класиків. Вродлива, розумна, талановита, високоінтелігентна…

Батько брав її референткою у своє зарубіжне відрядження. Там вона вийшла заміж за іноземця, а це не прощалося. За фахом вона була інженером-економістом.

Хоча шлюб був нетривким й вона повернулася з батьком в Ук­раїну, їй було інкриміновано звинувачення у шпигунстві. Батьки б’ють в усі дзвони, але ніщо не допомогло. Навіть принизливі лис­ти батьків з проханнями до захисника народу Сталіна, Ворошило­ва та інших державних можновладців не врятували Вероніку Чер­няхівську від знищення страшними жорнами репресій. Арештова­на 1929 року за … належність до СВУ. Арештована вдруге 8 січня 1938 року за “контрреволюційну та шпигунську діяльність”, засу­джена 21 вересня, розстріляна 22 вересня 1938 року у Києві. Реа­білітована 1989 року. З КДБ УРСР надійшла офіційна відповідь, що відомостей про місце поховацня Черняхівської В. О. немає й вста­новити його за давністю літ неможливо, а СБУ висловила припу­щення, що, можливо, місцем її поховання є Биківня. Ото і все.

А нещасних батьків ще довго дуритимуть, що їхню дочку виве­зено до одного із таборів. І мати, Людмила Черняхівська, полишає хворого чоловіка, їде пізньої осені 1939 року до Сибіру. Але все марно. Пошуки нічого не дають, і стара жінка повертається до Києва. Олександр Черняхівський не витримує цього удару долі і 21 грудня 1939 року помирає. Поховано вченого на Байковому цвин­тарі.

Дружина встигла поставити чоловікові надгробок, на якому викарбувано напис: “Професор О. Черняхівський (1869—1939). Радість, щастя, життя моє”. Далі цитата німецькою мовою з “Фау­ста” Гете. У перекладі Миколи Лукаша ці рядки звучать так:

“… Поки живе він на землі,

Хто йде вперед, той завше блудить”.

Отож знищено дочку, доведено до смерті чоловіка. Але не забу­вають органи і Людмилу Черняхівську. Ще б пак! Письменниця, автор драми “Іван Мазепа”, господиня літературного салону у яко­му любили бувати Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Валеріян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович (на той час усі вже репресовані — ростріляні, заслані) та інші діячі культури.

Її заарештували 20 липня 1941 року (вже місяць як ішла війна), відправили до концтабору у далекий Казахстан. Дорогою Людми­ла Черняхівська помирає в “столипінському” вагоні, і де її могила, ніхто і досі не знає…

Ось така трагічна доля однієї родини, трьох рідних людей, які жили Україною і прагнули її розквіту і добра. І нехай цей спомин про Олександра Черняхівського буде квіткою нашої пам’яті на безіменні могили його дружини й доньки.

З когорти достойних //Шендеровський В. Нехай не згасне світ науки. Книга друга/За ред. Е. Бабичук/Василь Шендеровський.-К.: Рада, 2006.- С.287-293.