Творець духу народного /215-річчя від дня народження Михайла Максимовича/
Відновлення історичної справедливості вимагає визначення того неоціненного внеску, який зробили українці в розвій світової культури, а питання національних особливостей, національного характеру, ментальності, як, можливо, ніколи, є одним з кроків на шляху пізнання справжніх духовних цінностей. Серед цих одвічних цінностей чи не найпершою є любов до Батьківщини, любов до своєї рідної української мови, до історичного минулого своєї землі, осмислення себе як частини величної цілісності — свого
народу.
Одним із небагатьох реальних здобутків нашої незалежності є можливість висвітлення й пошанування визначних подій та постатей минулого, на які така багата українська історія. “Історія все- таки вчить, — пише у передмові до книги «Україна Incognita» (вид-во «Факт», Київ, 2002), головний редактор газети «День» Лариса Івшина. — Тільки я б не називала її вчителькою життя. Це, радше, сувора наглядачка, яка карає за незнання її уроків…”. І справді, історія здатна виховувати якості, які так потрібні сьогодні народові у його випробуваннях, утвердженні своєї незалежності. Ідея незалежності української держави пробивалася на політичну арену впродовж багатьох століть, нею займалися багато славних діячів науки, культури та релігії. Ось як писав у своїй праці “Україна і її міжнародне політичне значення” (її варто було би знати напам’ять нинішнім державотворцям) славетний вчений-фізик, професор Віденського і Празького університетів Іван Пулюй: “Самостійність України є гордієвим вузлом, під замком якого перебувають не тільки гарантія миру в Европі, але теж гарантія національних прав народів Австро-Угорщини й усього німецького народу, …центральні держави в інтересах рівноваги і безпеки довготривалого миру в Европі мають прагнути спочатку відтіснити російську імперію до «матушки» Волги і Каспійського моря і з цієї метою визволити пригноблену Україну — одну з перлин Европи…”.
Надзвичайно по-сучасному звучить у теперішньому політичному житті аналогічна думка професора Міннесотського університету Олександра Неприцького-Грановського, висловлена ним ще в 40-х роках минулого століття: “Без вільної України не може бути вільної Європи…”.
Про міжнародне політичне значення України висловився й Пантелеймон Куліш у своїй книзі “Хуторна поезія”, і Іван Франко в своїй поемі “Мойсей” осмислює животворну для України проблему національно-визвольних змагань…
Але, поза всяким сумнівом, сучасна незалежна Україна починалася з Михайла Максимовича, його наукової діяльності, самого буття в тогочасній історії. Він — один із зачинателів боротьби за культурний розвій українського народу, засновник української національної ідеї… Це про нього, Михайла Максимовича, Володимир Кубійович пише у своїй “Енциклопедії українознавства”: “…він був справжнім вченим-енциклопедистом, і то дуже широкого діапазону — від ботаніки до історії. Його наукові праці в царині природознавства … не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї нові методологічні шляхи”, “…в історичних творах Максимович …довів безпідставність його гіпотези (Михайла Погодіна, академіка Петербурзької Академії наук. — В. Ш.) про «великоруське населення» Київщини за княжої доби…”.
На жаль, доводиться констатувати, що людина, яка стільки зробила, аби українці усвідомиш себе повноцінною нацією, перший ректор Київського університету, славетна постать в історії української культурології не тільки не пошанована належним чином, але і забута нашою сучасною інтелектуальною елітою…
У 2004 році виповнилося 200 років від дня народження визначного вченого Михайла Максимовича, цю подію було вшановано, на жаль, лише написанням кількох розвідок про вченого в газетах та книгах про видатні імена України. Самовідданий трудівник на національній ниві залишається належно не пошанованим модерною українською нацією.
Біографія Михала Максимовича
Народився Михайло Максимович 15 вересня (за н.ст.) 1804 року в сім’ї зубожілого дворянина на хуторі Тимківщина (поблизу села Богуславець) Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер — Черкаська область). Рід Максимовичів походив від Максима Васильківського, який жив у другій половині XVII століття в Києві. Батько, Олександр, був службовцем Шосткинського порохового заводу. Мати, Гликерія Федорівна, була з родини Тимковських, імена її п’ятьох братів, які були професорами, високими державними службовцями, вписані до енциклопедії Брокгауза і Ефрона.
Початкову освіту хлопець здобував удома, потім пізнавав ази науки у Благовіщенському жіночому монастирі, де свого часу навчалася і його мама. 3 1812 року Максимович навчається у Новго- род-СіверсьТкій гімназії, яку 1808 року відкрив старший його дядько Ілля Федорович Тимковський. По закінченні навчального закладу 1819 року Максимович вступає до Московського університету, заснованого з ініціативи і за планом Михайла Ломоносова 1775 року, на відділ словесності філософського факультету, але через два роки переходить на природничо-математичний факультет. І все ж головною його любов’ю залишається ботаніка, рання пристрасть до збирання флори не полишає юнака. “Весь вільний час від лекцій я присвячував любимій своїй науці, …збираючи собі московську флору”, — згадував пізніше Максимович.
1823 року Максимович завершує навчання, і його залишено при університеті для наукової та викладацької роботи. Але спочатку він рік працює в бібліотеці, упорядковуючи каталог, а далі займається університетськими гербаріями під керівництвом професора Гофмана. Наступні два роки він збирає рослини і мінерали на Московщині, що знайшло відображення в одній із перших його публікацій 1826 року “Список растений московской флорьі”. Зауважимо тут, що ще з листопада 1825 року Максимович упродовж чотирьох років читав лекції з господарської ботаніки і садівництва у рільничій школі, директором якої був його наставник Павлов. З лютого 1826 року почав читати лекції в університеті. 1827 року Максимович захищає дисертацію “Про системи рослинного царства”, подальші результати наукових досліджень молодий вчений публікує у двотомовому виданні “Основи ботаніки” (1828—1831), через два роки видає популярну книжку з природознавства. Така інтенсивна наукова і викладацька діяльність сприяла затвердженню Максимовича 1833 року у званні професора, що дало йому можливість обійняти посаду завідувача кафедри ботаніки Московського університету. 1834 року виходить його збірник “Українські народні пісні”, що, мабуть, спонукало Пушкіна якось сказати: “…ми Максимовича давно вважаємо нашим літератором…”.
Нарешті Максимович став тим, ким прагнув, приїхавши 14 років тому до Москви… Але радості було мало, тута за Україною посилювалася, особливо після смерті матері 1829 року, яка була для нього ангелом-охоронцем. А ще прогресувала хвороба очей (правим оком він вже не міг читати)…
Тож у травні 1834 року Михайло Максимович приймає запрошення переїхати до новоствореного Київського університету і очолити спершу кафедру російської словесності і стати деканом 1-го відділення філософського факультету. Сюди прагнув переміститися і його близький товариш Микола Гоголь, який також себе бачив за кафедрою у древньому Києві… Але так не сталося. А Максимовича, на цей час уже сформованого вченого-універсала, із солідною репутацією дослідника і викладача, визнаного за свої наукові праці з приводу природи і завдань філософії одним із кращих філософів у Росії, обирають першим ректором Київського університету. За задумом імператора Миколи І університет у Києві мав стати “розумовою фортецею” православної імперії в Південно-Західному краї…
По дорозі до Києва Максимович відвідав батька та побував на могилі матері і 13 липня вже був у Києві, де того ж дня попечитель фон Брадке поклав на нього обов’язки ректора. Через два дні було урочисто відкрито університет св. Володимира. 16 жовтня 1834 року Михайло Максимович затверджений на посаді ректора і почав роботу з налагодження університетської діяльності: “Ми з вами як на пожежі або на війні”, — сказав одного разу своєму попечителю Максимович… Так тривало 15 місяців. У грудні 1835 року Михайло Олександрович подав у відставку з посади ректора через серйозні проблеми зі здоров’ям. До проблеми з очима додавався жорстокий ревматизм… І все-таки цей період у своєму житті Максимович згадуватиме, як найкращий: “Я, звичайно, ніколи не міг би сказати нічого кращого як те, що я був першим ректором університету Святого Володимира”.
Полишивши посаду ректора, вчений повністю віддається науково-дослідній праці. Займається вивченням української та російської історії. У серії робіт виступає зі спростуванням спекулятивної версії М. Погодіна, що українці не мають прямого стосунку до спадщини Київської Русі, а прийшли до Наддніпрянщини звідкись із Заходу… Особливе місце в дослідницькій роботі в останній період його життя займає Київ. Михайло Максимович пише на цю тему низку статей, окремо “Нарис історії Києва”, пише спеціальні роботи про козацькі часи: 1839 року написав працю “Сказання про Коліївщину”, 1840 року видає перший номер історичного альманаху “Киевлянин”, 1843 року публікує наукову працю “Про Петра Конашевича-Сагайдачного”…
Окрім читання лекцій в університеті, Максимович активно працює в Київській археологічній комісії з дослідження старожитно- стей, серед співробітників були і Пантелеймон Куліш, і запрошений на посаду художника Тарас Шевченко, з яким у вченого була тепла дружба. Згодом Максимович присвятив Тарасові Шевченку один із своїх найкращих віршів українською мовою “Ой, як дуже за Тобою тужила Вкраїна”.
Максимовичу було всього 37 років, коли уряд призначив йому щорічну пенсію, і з цього часу він поселяється на Михайловій Горі у звичайній хаті. Свій будинок він збудує значно пізніше. Почалася сумна подвижницька історія життя хворої людини. Помічницею стає йому рідна сестра, яка бере на себе всі домашні клопоти. Максимович ледве зводив кінці з кінцями. Щоправда, ще раз йому вдалося на прохання князя Давидова зайняти тимчасово кафедру російської словесності, працював за угодою з навчальним округом з вересня 1843 року по 12 липня 1845 року.
Життя на Михайловій Горі було одноманітне і смутне. Тож він час від часу вибирався до Києва або до Москви, жив там по кілька місяців, працюючи в архівах і бібліотеках. Він багато пише і друкується, редагує на прохання губернатора Фундуклея книгу “Обозрение Киева в отношении к древностям”, бере участь у виданні журналу “Русская беседа”. 1857 року Максимович друкує переклад “Слова про Ігорів похід” українською мовою, 1859 року вчений видає перший номер альманаху “Українець”. Мріяв навіть перетворити “Киевлянина” на журнал і для цього готовий був продати Михайлову Гору. Варто згадати і про літературно-художню творчість Максимовича — перекладав він Псальми, писав вірші українською мовою.
Михайло Максимович починає думати про переїзд до Москви, адже в Україні його переслідує втрата за втратою: помирає батько 1850 року, через кілька років сестра, яка жила з ним, ще кілька близьких йому людей. Невдовзі Максимович одружився. В листі до архієпископа І. Борисова в Одесу він писав: “…Нова супутниця життя мого добре дитя, і я люблю її; але мені і при ній скучно тут в даний час, що я сиджу на горі бездіяльним домонтарем…”.
Влітку 1859 року Михайлову Гору відвідав Тарас Шевченко, тут він написав портрет Михайла Максимовича та його дружини Марії Василівни. Приклад старого Максимовича не міг не запалювати кобзаря щодо його мрій про власний затишок. “І де ж він, старий антикварій, викопав таке свіже, чисте добро?” — написав поет у своєму “Щоденнику”. Тож не дивно, що в листах до Марії Василівни Тарас Шевченко просив її знайти для нього “молоду княгиню”. Тут, на Михайловій Горі, написав поет поему “Марія”, тут і досі (?) стоїть “дуб Шевченка”, під яким він любив відпочивати…
1860 рік у житті Максимовича осяяний радістю — народженням сина Олексія. “Ну вже хлоп’ятко в мене, дай-то Господи йому і зрости таким гарним та прехорошим, як уродилось: то вже буде Українець на славу…”. Цього ж року Максимович друкує полемічну статтю “Оборона українських повістей Гоголя”. А у травні 1861 року Максимовичі беруть участь у похороні Тараса Шевченка на канівській горі, вчений пише вірш “На смерть Т. Г. Шевченка”.
Заслуги Михайла Максимовича перед наукою визнали ще за життя вченого Московський та Новоросійський університети, обравши його своїм почесним членом, 1871 року Максимовича обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Того ж року вчений бере участь у Третьому Всеросійському з’їзді природознавців у Києві, у Петербурзі виходять у світ “Листи про Київ та спогади про Тавриду”.
Завдяки Михайлові Максимовичу Київ уже до середини XIX століття перетворився на один з найбільших наукових центрів; на підґрунті створеного ним університету через три чверті століття буде створено в Києві Українську Академію наук.
Михайло Максимович розумів, що жити залишилося йому не так вже і багато. Він розпорядився поховати його неподалік від будинку на Михайловій Горі. 22 листопада 1873 року самовідданий трудівник на національній ниві тихо відійшов у вічність. На могилі вченого стоїть похилений пам’ятник, до якого всім байдуже. Будинок вченого наприкінці 1970-х років згорів. Сліди сина Олексія, як зазначають дослідники життя і діяльності славетного українця, загубилися після навчання його у Першій київській гімназії… Ось і все.
І все-таки Михайло Олександрович Максимович усією науковою і літературною діяльністю виявив такий ідеал вченого, про який можна сказати словами преосвященного Іакова (пом.1850) : “Чесне служіння науці є подвиг євангельський, оскільки воно безкорисне і вимагає праці; а труд є ангелом-охоронцем, що проганяє всі пороки, що народжуються марними; наука не дає суєтним думкам глибоко вкорінюватися в душу. Вчені — так само, що і монахи: тісним шляхом ідуть вони”.
Пам’ятаймо і ми слова видатного українського вченого-енцикло- педиста Михайла Максимовича: “Не покину, поки згину, мою Україну” .
Література:
- Глухенький М. Михайло Максимович. — К.: Молодь, 1969. — 248 с.
- Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. д-р Володимир Кубі- йович. — Париж — Нью-Йорк: Молоде життя, 1962. — Т. 4. — С. 1442.
- Україна Incognita / За заг. ред. Лариси Івшиної. — К.: Факт, 2002. – С. 159-169.
- Пономарьов С. Альбом М. А. Максимовича. — Конотоп, 5 ноября 1881 г.
- Сто найвідоміших українців. — К.: Книжковий дім “Орфей”; М.: Факт; М.: Вече, — 578 с.
- Михайло Максимович // Народжені Україною: меморіальний альманах: У 2 т. – Т. 2. – К„ 2002. – С. 118.
Творець духу народного//Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки. Книга третя. – К.:ВД Простір, 2001. – С.155 – 161.
Залишити відповідь