This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Do you want to support owner of this site? Click here and donate to his account some amount, he will be able to use it to pay for any of our services, including removing this ad.

Графік роботи:

Щоденно: з 9 - до 18 години

Субота, неділя:

з 10 - до 18 години

Понеділок - вихідний день

Остання п'ятниця місяця - санітарний день.

Наші контакти

78200

Івано-Франківська обл.

м.Коломия

бульв. Лесі Українки, 7

тел.(03433) 2-26-55

e-mail: libkolomija@meta.ua

Творець духу народного /215-річчя від дня народження Михайла Максимовича/

lRR1LВідновлення історичної справедливості вимагає визначення того неоціненного внеску, який зробили українці в розвій світової культури, а питання національних особливостей, національного характеру, ментальності, як, можливо, ніколи, є одним з кроків на шляху пізнання справжніх духовних цінностей. Серед цих одвічних цінностей чи не найпершою є любов до Батьківщини, любов до своєї рідної української мови, до історичного минулого своєї землі, осмислення себе як частини величної цілісності — свого
народу.

Одним із небагатьох реальних здобутків нашої незалежності є можливість висвітлення й пошанування визначних подій та поста­тей минулого, на які така багата українська історія. “Історія все- таки вчить, — пише у передмові до книги «Україна Incognita» (вид-во «Факт», Київ, 2002), головний редактор газети «День» Лариса Івшина. — Тільки я б не називала її вчителькою життя. Це, радше, сувора наглядачка, яка карає за незнання її уроків…”. І справді, історія здатна виховувати якості, які так потрібні сьогодні наро­дові у його випробуваннях, утвердженні своєї незалежності. Ідея незалежності української держави пробивалася на політичну аре­ну впродовж багатьох століть, нею займалися багато славних діячів науки, культури та релігії. Ось як писав у своїй праці “Україна і її міжнародне політичне значення” (її варто було би знати напам’ять нинішнім державотворцям) славетний вчений-фізик, професор Віденського і Празького університетів Іван Пулюй: “Самостійність України є гордієвим вузлом, під замком якого перебувають не тільки гарантія миру в Европі, але теж гарантія національних прав на­родів Австро-Угорщини й усього німецького народу, …центральні держави в інтересах рівноваги і безпеки довготривалого миру в Европі мають прагнути спочатку відтіснити російську імперію до «матушки» Волги і Каспійського моря і з цієї метою визволити пригноблену Україну — одну з перлин Европи…”.

Надзвичайно по-сучасному звучить у теперішньому політично­му житті аналогічна думка професора Міннесотського університе­ту Олександра Неприцького-Грановського, висловлена ним ще в 40-х роках минулого століття: “Без вільної України не може бути вільної Європи…”.

Про міжнародне політичне значення України висловився й Пан­телеймон Куліш у своїй книзі “Хуторна поезія”, і Іван Франко в своїй поемі “Мойсей” осмислює животворну для України пробле­му національно-визвольних змагань…

Але, поза всяким сумнівом, сучасна незалежна Україна почина­лася з Михайла Максимовича, його наукової діяльності, самого буття в тогочасній історії. Він — один із зачинателів боротьби за культурний розвій українського народу, засновник української національної ідеї… Це про нього, Михайла Максимовича, Володи­мир Кубійович пише у своїй “Енциклопедії українознавства”: “…він був справжнім вченим-енциклопедистом, і то дуже широкого діа­пазону — від ботаніки до історії. Його наукові праці в царині при­родознавства … не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї нові методологічні шляхи”, “…в історичних тво­рах Максимович …довів безпідставність його гіпотези (Михайла Погодіна, академіка Петербурзької Академії наук. — В. Ш.) про «великоруське населення» Київщини за княжої доби…”.

На жаль, доводиться констатувати, що людина, яка стільки зро­била, аби українці усвідомиш себе повноцінною нацією, перший ректор Київського університету, славетна постать в історії україн­ської культурології не тільки не пошанована належним чином, але і забута нашою сучасною інтелектуальною елітою…

У 2004 році виповнилося 200 років від дня народження визнач­ного вченого Михайла Максимовича, цю подію було вшановано, на жаль, лише написанням кількох розвідок про вченого в газетах та книгах про видатні імена України. Самовідданий трудівник на національній ниві залишається належно не пошанованим модер­ною українською нацією.

Біографія Михала Максимовича

Народився Михайло Максимович 15 вересня (за н.ст.) 1804 року в сім’ї зубожілого дворянина на хуторі Тимківщина (поблизу села Богуславець) Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер — Черкаська область). Рід Максимовичів походив від Максима Ва­сильківського, який жив у другій половині XVII століття в Києві. Батько, Олександр, був службовцем Шосткинського порохового заводу. Мати, Гликерія Федорівна, була з родини Тимковських, імена її п’ятьох братів, які були професорами, високими держав­ними службовцями, вписані до енциклопедії Брокгауза і Ефрона.

Початкову освіту хлопець здобував удома, потім пізнавав ази науки у Благовіщенському жіночому монастирі, де свого часу на­вчалася і його мама. 3 1812 року Максимович навчається у Новго- род-СіверсьТкій гімназії, яку 1808 року відкрив старший його дядь­ко Ілля Федорович Тимковський. По закінченні навчального закладу 1819 року Максимович вступає до Московського університету, за­снованого з ініціативи і за планом Михайла Ломоносова 1775 року, на відділ словесності філософського факультету, але через два роки переходить на природничо-математичний факультет. І все ж голов­ною його любов’ю залишається ботаніка, рання пристрасть до зби­рання флори не полишає юнака. “Весь вільний час від лекцій я присвячував любимій своїй науці, …збираючи собі московську флору”, — згадував пізніше Максимович.

1823 року Максимович завершує навчання, і його залишено при університеті для наукової та викладацької роботи. Але спочатку він рік працює в бібліотеці, упорядковуючи каталог, а далі за­ймається університетськими гербаріями під керівництвом профе­сора Гофмана. Наступні два роки він збирає рослини і мінерали на Московщині, що знайшло відображення в одній із перших його публікацій 1826 року “Список растений московской флорьі”. Зау­важимо тут, що ще з листопада 1825 року Максимович упродовж чотирьох років читав лекції з господарської ботаніки і садівництва у рільничій школі, директором якої був його наставник Павлов. З лютого 1826 року почав читати лекції в університеті. 1827 року Максимович захищає дисертацію “Про системи рослинного цар­ства”, подальші результати наукових досліджень молодий вчений публікує у двотомовому виданні “Основи ботаніки” (1828—1831), через два роки видає популярну книжку з природознавства. Така інтенсивна наукова і викладацька діяльність сприяла затверджен­ню Максимовича 1833 року у званні професора, що дало йому можливість обійняти посаду завідувача кафедри ботаніки Москов­ського університету. 1834 року виходить його збірник “Українські народні пісні”, що, мабуть, спонукало Пушкіна якось сказати: “…ми Максимовича давно вважаємо нашим літератором…”.

Нарешті Максимович став тим, ким прагнув, приїхавши 14 років тому до Москви… Але радості було мало, тута за Україною поси­лювалася, особливо після смерті матері 1829 року, яка була для нього ангелом-охоронцем. А ще прогресувала хвороба очей (пра­вим оком він вже не міг читати)…

Тож у травні 1834 року Михайло Максимович приймає запро­шення переїхати до новоствореного Київського університету і очо­лити спершу кафедру російської словесності і стати деканом 1-го відділення філософського факультету. Сюди прагнув перемістити­ся і його близький товариш Микола Гоголь, який також себе ба­чив за кафедрою у древньому Києві… Але так не сталося. А Мак­симовича, на цей час уже сформованого вченого-універсала, із солід­ною репутацією дослідника і викладача, визнаного за свої наукові праці з приводу природи і завдань філософії одним із кращих філо­софів у Росії, обирають першим ректором Київського університе­ту. За задумом імператора Миколи І університет у Києві мав стати “розумовою фортецею” православної імперії в Південно-Західно­му краї…

По дорозі до Києва Максимович відвідав батька та побував на могилі матері і 13 липня вже був у Києві, де того ж дня попечитель фон Брадке поклав на нього обов’язки ректора. Через два дні було урочисто відкрито університет св. Володимира. 16 жовтня 1834 року Михайло Максимович затверджений на посаді ректора і почав роботу з налагодження університетської діяльності: “Ми з вами як на пожежі або на війні”, — сказав одного разу своєму попечителю Максимович… Так тривало 15 місяців. У грудні 1835 року Михайло Олександрович подав у відставку з посади ректора через серйозні проблеми зі здоров’ям. До проблеми з очима додавався жорстокий ревматизм… І все-таки цей період у своєму житті Максимович згадуватиме, як найкращий: “Я, звичайно, ніколи не міг би сказати нічого кращого як те, що я був першим ректором університету Святого Володимира”.

Полишивши посаду ректора, вчений повністю віддається нау­ково-дослідній праці. Займається вивченням української та росій­ської історії. У серії робіт виступає зі спростуванням спекулятив­ної версії М. Погодіна, що українці не мають прямого стосунку до спадщини Київської Русі, а прийшли до Наддніпрянщини звідкись із Заходу… Особливе місце в дослідницькій роботі в останній пе­ріод його життя займає Київ. Михайло Максимович пише на цю тему низку статей, окремо “Нарис історії Києва”, пише спеціальні роботи про козацькі часи: 1839 року написав працю “Сказання про Коліївщину”, 1840 року видає перший номер історичного аль­манаху “Киевлянин”, 1843 року публікує наукову працю “Про Петра Конашевича-Сагайдачного”…

Окрім читання лекцій в університеті, Максимович активно пра­цює в Київській археологічній комісії з дослідження старожитно- стей, серед співробітників були і Пантелеймон Куліш, і запроше­ний на посаду художника Тарас Шевченко, з яким у вченого була тепла дружба. Згодом Максимович присвятив Тарасові Шевченку один із своїх найкращих віршів українською мовою “Ой, як дуже за Тобою тужила Вкраїна”.

Максимовичу було всього 37 років, коли уряд призначив йому щорічну пенсію, і з цього часу він поселяється на Михайловій Горі у звичайній хаті. Свій будинок він збудує значно пізніше. Почала­ся сумна подвижницька історія життя хворої людини. Помічни­цею стає йому рідна сестра, яка бере на себе всі домашні клопоти. Максимович ледве зводив кінці з кінцями. Щоправда, ще раз йому вдалося на прохання князя Давидова зайняти тимчасово кафедру російської словесності, працював за угодою з навчальним округом з вересня 1843 року по 12 липня 1845 року.

Життя на Михайловій Горі було одноманітне і смутне. Тож він час від часу вибирався до Києва або до Москви, жив там по кілька місяців, працюючи в архівах і бібліотеках. Він багато пише і дру­кується, редагує на прохання губернатора Фундуклея книгу “Обо­зрение Киева в отношении к древностям”, бере участь у виданні журналу “Русская беседа”. 1857 року Максимович друкує пере­клад “Слова про Ігорів похід” українською мовою, 1859 року вче­ний видає перший номер альманаху “Українець”. Мріяв навіть перетворити “Киевлянина” на журнал і для цього готовий був про­дати Михайлову Гору. Варто згадати і про літературно-художню творчість Максимовича — перекладав він Псальми, писав вірші українською мовою.

Михайло Максимович починає думати про переїзд до Москви, адже в Україні його переслідує втрата за втратою: помирає батько 1850 року, через кілька років сестра, яка жила з ним, ще кілька близьких йому людей. Невдовзі Максимович одружився. В листі до архієпископа І. Борисова в Одесу він писав: “…Нова супутниця життя мого добре дитя, і я люблю її; але мені і при ній скучно тут в даний час, що я сиджу на горі бездіяльним домонтарем…”.

Влітку 1859 року Михайлову Гору відвідав Тарас Шевченко, тут він написав портрет Михайла Максимовича та його дружини Марії Василівни. Приклад старого Максимовича не міг не запалювати кобзаря щодо його мрій про власний затишок. “І де ж він, старий антикварій, викопав таке свіже, чисте добро?” — написав поет у своєму “Щоденнику”. Тож не дивно, що в листах до Марії Василів­ни Тарас Шевченко просив її знайти для нього “молоду княгиню”. Тут, на Михайловій Горі, написав поет поему “Марія”, тут і досі (?) стоїть “дуб Шевченка”, під яким він любив відпочивати…

1860 рік у житті Максимовича осяяний радістю — народжен­ням сина Олексія. “Ну вже хлоп’ятко в мене, дай-то Господи йому і зрости таким гарним та прехорошим, як уродилось: то вже буде Українець на славу…”. Цього ж року Максимович друкує полеміч­ну статтю “Оборона українських повістей Гоголя”. А у травні 1861 року Максимовичі беруть участь у похороні Тараса Шевченка на канівській горі, вчений пише вірш “На смерть Т. Г. Шевченка”.

Заслуги Михайла Максимовича перед наукою визнали ще за життя вченого Московський та Новоросійський університети, обравши його своїм почесним членом, 1871 року Максимовича обра­но членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Того ж року вчений бере участь у Третьому Всеросійському з’їзді приро­дознавців у Києві, у Петербурзі виходять у світ “Листи про Київ та спогади про Тавриду”.

Завдяки Михайлові Максимовичу Київ уже до середини XIX століття перетворився на один з найбільших наукових центрів; на підґрунті створеного ним університету через три чверті століття буде створено в Києві Українську Академію наук.

Михайло Максимович розумів, що жити залишилося йому не так вже і багато. Він розпорядився поховати його неподалік від будинку на Михайловій Горі. 22 листопада 1873 року самовідданий трудівник на національній ниві тихо відійшов у вічність. На могилі вченого стоїть похилений пам’ятник, до якого всім байдуже. Буди­нок вченого наприкінці 1970-х років згорів. Сліди сина Олексія, як зазначають дослідники життя і діяльності славетного українця, загу­билися після навчання його у Першій київській гімназії… Ось і все.

І все-таки Михайло Олександрович Максимович усією науко­вою і літературною діяльністю виявив такий ідеал вченого, про який можна сказати словами преосвященного Іакова (пом.1850) : “Чесне служіння науці є подвиг євангельський, оскільки воно без­корисне і вимагає праці; а труд є ангелом-охоронцем, що проганяє всі пороки, що народжуються марними; наука не дає суєтним дум­кам глибоко вкорінюватися в душу. Вчені — так само, що і мона­хи: тісним шляхом ідуть вони”.

Пам’ятаймо і ми слова видатного українського вченого-енцикло- педиста Михайла Максимовича: “Не покину, поки згину, мою Ук­раїну” .

 

Література:

  1. Глухенький М. Михайло Максимович. — К.: Молодь, 1969. — 248 с.
  2. Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. д-р Володимир Кубі- йович. — Париж — Нью-Йорк: Молоде життя, 1962. — Т. 4. — С. 1442.
  3. Україна Incognita / За заг. ред. Лариси Івшиної. — К.: Факт, 2002. – С. 159-169.
  1. Пономарьов С. Альбом М. А. Максимовича. — Конотоп, 5 ноября 1881 г.
  2. Сто найвідоміших українців. — К.: Книжковий дім “Орфей”; М.: Факт; М.: Вече, — 578 с.
  3. Михайло Максимович // Народжені Україною: меморіальний аль­манах: У 2 т. – Т. 2. – К„ 2002. – С. 118.

Творець духу народного//Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки. Книга третя. – К.:ВД Простір, 2001. – С.155 – 161.

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *