This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Do you want to support owner of this site? Click here and donate to his account some amount, he will be able to use it to pay for any of our services, including removing this ad.

Графік роботи:

Щоденно: з 9 - до 18 години

Субота, неділя:

з 10 - до 18 години

Понеділок - вихідний день

Остання п'ятниця місяця - санітарний день.

Наші контакти

78200

Івано-Франківська обл.

м.Коломия

бульв. Лесі Українки, 7

тел.(03433) 2-26-55

e-mail: libkolomija@meta.ua

Проспект В’ячеслава Чорновола

19218Проспект В’ячеслава Чорновола є живою артерією історичної ча­стини Коломиї, місцем для прогулянок, а також ділових зустрічей, різного віку містян, де кожен другий, якщо не філософ, то, бодай,- політикан. Одна з найдавніших назв теперішнього проспекту Чорно­вола – Ягайлонська нижча (вулицю так назвали поляки на честь свого короля Владислава Ягайла, який 1405 р. надав містові Магдебурзьке право, а згодом й сам прибув сюди року 1411 -го). Це традиційне місце осідку аристократії, з житловими приміщеннями на другому поверсі. В партері – бюро, крамниці, склади, а також різні ремісничі майстер­ні, здебільшого юдеїв та поляків, які, однак, в 1939-1940 рр. націона­лізувала радянська влада.

Коли вулиця отримала свій архітектурно завершений вигляд, вона стала улюбленою відпочинковою зоною, яку називали «корсо», а час­тіше – «лінією А-Б», і залишалась нею майже до розпаду Радянського Союзу, коли у вихідні дні цілі родини дефілювали від Площі Героїв до скверу з фонтаном. Тепер це радше якась суцільна смуга комер­ційно-розважального характеру, строката, позбавлена романтики ми­нулої доби. Та й сама неофіційна назва вулиці Сотка, як на мене, нині повністю відповідає її змісту.

Проспект Чорновола

Тож повернімося краще до історії. Так у будинку № 2, де тепер уні­версальний торговельний центр «Каштан», до Другої світової війни ді­яла місцева польська масонська ложа. В комплексі будинків, що вікна­ми дивляться на сучасний майдан Відродження, наприкінці XIX віку містився готель-ресторан «Ґаліція». Під час студентської мандрівки Гуцульщиною у серпні 1884 р. тут гостював Іван Франко, востаннє бачився зі своєю колишньою нареченою Ольгою Рошкевич. Містянам міжвоєнного періоду XX століття цей будинок запам’ятався висту­пом новомодного негритянського джаз-бенду. Тепер перший поверх займає гомінкий торговий комплекс «Коломиянка», названий так ще за брежнєвських часів, коли, здавалося, що дефіциту, протекціям й чер­гам ніколи не буде кінця. Другий поверх – колишній осідок «Міськ- торгу», поруч діяв «Клуб медиків» з кінозалом. У вранішні години ву­лиця біля гастроному стає продовженням ринку, де селяни торгують садовиною, городиною, дарами лісів – ягодами й грибами, першими весняними квітами – бриндушками, а також останніми, осінніми – хризантемами, взимку – різдвяними дідухами. З перемінним успіхом стихійних крамарів розганяють патрульні міліціянти, і так щодня, будь-якої пори. Над цим стовпищем можна розгледіти різномастих жебраків, попрохайлів, надокучливих комівояжерів, всюдисущих циганів, вуличних співаків… Полудневої пори вулицю з її числен­ними кнайпами заповнюють веселі, але завше голодні студенти, ділові службовці сусідніх офісів зі своїми розкомплексованими по­другами. На порозі передвечір’я центральну вулицю від її початку й до кінця окупують молодіжні гурти різних течій, напрямів, по­глядів: скейтери, роллери, музиканти, паркурівці, панк-рокери, ди­вакуваті буддисти зі своїми бубнами, веломани-екстремали, зрід­ка – туристи.

hotel

В будинку № 5 в 1890 роках існував готель «Європейський», згодом «Брістоль». На початку німецької займанщини в приміщеннях внут­рішнього двору діяли міська друкарня і редакція часопису «Воля По­куття» – органу Коломийської окружної управи та проводу ОУН (б). Периметр другого поверху й далі «зв’язує» суцільний балкон, з якого можна зайти в помешкання, десь тут тимчасово проживав професор Коломийської гімназії, перекладач, драматург і видавець Дмитро Ни- колишин. Після війни старий фонд використала нова влада з осідком газети «Червоний прапор». Відтоді й до сьогодні під будинком – роз­галужена мережа підвалів, нині закинутих, захаращених і не функці­ональних, звідки можна було проникнути до глибших підземних пе­реходів.

Ліпнина на житловому будинку № 8 вказує, що збудований він року 1914-ого.

Майстерня з виготовлення сідел та кінської упряжі розміщувалася в наріжній двоповерхівці під номером 11, збудованій, як вказує дата на вхідних дверях, 1909 року, з ініціалами власника. Квартал навпро­ти був частково знесений, як аварійний і заново відбудований після війни. В його старому секторі, номер 16, у 1930-х роках на друго­му поверсі містилося артистичне фотоательє Михайлини Гнатков- ської-знаної на теренах української мисткині світлопису. За німець­кої окупації тут квартирувала українська поліція, на чолі з Максом Микитюком, підпільним діячем ОУН, розстріляним гестапівцями в Шепарівському лісі. З протилежного боку через давні масивні две­рі потрапляємо до мистецької робітні Валерія Дідорака, оригіналь­ні скульптури, горельєфи якого знані далеко за межами міста. Далі у дворику – «фірма-конкурент», яка заховалася у химерній прибудо­ві, вимощеній з підсобного матеріалу, старих віконних і дверних рам, довкола розкидані фрагменти гіпсових фігурок святих: їхні кінцівки, голови, торси. Ілюзію ірреальності доповнює господар цієї буди- геть сивий дідусь, схожий на гнома, з усмішкою блаженного. На те­риторії в кілька метрів «майстер» «творить» і живе без прописки, без номера, без світла, без тепла побутового і родинного. Розказує, що колись, в минулому був чемпіоном Союзу з якогось вагового спорту, дружина «…з Італії не вилізає». Тепер ось він ліпить дешеві форми святих, яких зрідка замовляють бабусі до «своїх» каплиць.

У кутовому будинку № 24 перший поверх займали ресторація і каварня, працювала найбільша на Покутті крамниця мод, майстерня ка­пелюхів і шапок. 1920 року власник Кляффе відкрив каварню «Вар­шавську». Від 1937 новий власник Маргинюк змінив вивіску на «По­лонію». В радянський час – це заштатний, другосортний ресторанчик «Трембіта», пізніше – дієтична їдальня і так до середини 1980-х. Те­пер вивіски змінюються швидше, ніж ми до них звикаємо. Від недав­нього часу тут Торговий дім з незрозумілою абревіатурою «ДЦ». Від минулої розкоші зосталися лиш ліпні маски левів над вікнами, а на атгику встановлено скульптуру Богородиці – дарунок івано-франківських архітекторів до X гуцульського фестивалю року 2000-го. Далі в ряду – новітній «витвір» коломийських архітекторів – торговель­ний комплекс «Водолій». На початку 1970 років це був витриманий в гуцульському стилі кулінарно-ресторанний заклад з милозвучною назвою «Черемшина», з баром, їдальнею, гастрономічним відділом, терасою літнього кафе і, звичайно, – рестораном, причому все – пер­шорозрядного рівня. В процесі приватизації й наступних недолугих перебудов було втрачено не тільки назву, вигляд, але й саме призна­чення споруди.

З широких вікон теперішнього «Водолію» відкривається красива панорама. Це в результаті руйнації давнішої забудови утворився про­сторий майдан, окрасою якого стала найвеличніша у світі українська писанка – музей та однойменний готель – яскрава візитка Коломиї за новітньої доби незалежності. Десь тут в середині червня 1880 року в неіснуючій сьогодні давній забудові провів свій «чорний тиждень»Іван Франко. У тому готелі гебрея Гірма під назвою «Буковина» поет написав повість «На дні». Сьогодні, з високості літ, його бронзове чоло звернене, акурат, в той бік, в час своєї бурхливої юності. Йдеться про пам’ятник Франкові у сквері біля колишнього кінотеатру «Дже­рело». Над задумом і скульптурою працював відомий коломийський маляр, викладач і поет Василь Андрушко.

За Другої світової війни ряд будівель, де тепер стоїть наша «Писан­ка», сильно постраждали, опісля їх повністю розібрали. На повоєнних суботниках завали розбирали учні коломийських шкіл. Згодом на цьо­му місці розбили сквер, де за планами радянських зодчих міста мав би здійматися помпезний пам’ятник Иосифу Сталіну…

На зламі віків підприємливий юдей Роттенберг відкрив ресторан «Гамбринус» у добротному будинку, де тепер «Гал-ГІрут», та кафе «Сотка», що виходить вікнами на проспект Чорновола. Простора про­холодна пивниця дозволяла розмістити тут велику кількість м’ясо-мо- лочної продукції, а в часи воєнних лихоліть служила прихистком від небезпеки. Під цегляним склепінням підвалу й досі можна побачити замурований потайний вхід до ще глибшого підземелля. Поруч – дав­ня водяна помпа, на випадок епідемій чи нашесть, яка рятувала не одне людське життя. Совіти, що восени 1939 року прийшли в наш край, організували в будинку редакцію газети «Червоний прапор». За німецької окупації новий власник Дмитро Кваснюк повернув давню славу розважального закладу, який назвали «Німецький кут». Це під його вікнами 1943 року окружний староста з військовими комендан­тами приймав парад добровольців Стрілецької дивізії «Галичина». Повіт проводжав рекрутів на залізничний вокзал, а звідтіля до Льво­ва, куди з усього Крайскомісаріату збирався український молодий цвіт на вишкіл до Німеччини. За радянської влади традицію проводи­ти гучні демонстрації не відмінили, як незмінним залишалося місце встановлення трибуни для представників владних структур міста. Все відбувалося тут, під тими ж стінами, де можна було тамувати спраг­лу утробу гальбою «Жигулівського» пива коломийського розливу у тодішньому «Буфеті» №6. Любителі хмелю називали його просто «шісткою», з натяком на різних КГБістських нишпорок, які прямо за столиками могли завербувати підпилого клієнта. Так було до середи­ни 1990-их, коли усе занепало під тиском слабкої державної еконо-

Поруч у сквері у камені застиг унівець – праобраз живої легенди краю, сотенного Мирослава Симчича. Довершує ансамбль, аналогіч­ний будиночок давнього баварсько-швайцарського стилю «брус-ґа- ус», у якому після Другої світової розміщувалася годинникова май­стерня, далі штаб добровільної народної дружини, тепер – спілка по­літв’язнів. Від часу побудови, останній в ряду, будинок №55 був поль­ською, українською, а потім радянською школою, з 1953-ого – служби міськвиконкому, від початку 1990-их- соцзабез. На наріжній стіні — пам’ятна дошка, іцо нагадує про 28 березня 1969 року, коли в Коло­миї урочисто відзначали 25-річницю «визволення». Військові паради були звичним явищем, що відбувалися щороку на цій центральній ву­лиці, яка називалася іменем Леніна. Ніхто тоді не міг собі уявити, що настане час і все зазнає докорінних змін, виростуть нові покоління, які вже мало знатимуть про ті часи…

«Сліди поколінь відлунюють

На бруківці твоїй чорнолицій,

Стара моя, добра вулиця,

Життя ти мого плащаниця.

Автор статті – Василь Нагірний.

 

prospekt

prospekt1

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *