This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Do you want to support owner of this site? Click here and donate to his account some amount, he will be able to use it to pay for any of our services, including removing this ad.

Графік роботи:

Щоденно: з 9 - до 18 години

Субота, неділя:

з 10 - до 18 години

Понеділок - вихідний день

Остання п'ятниця місяця - санітарний день.

Наші контакти

78200

Івано-Франківська обл.

м.Коломия

бульв. Лесі Українки, 7

тел.(03433) 2-26-55

e-mail: libkolomija@meta.ua

Історик українського права

Okinshevych_Lev_OleksandrovychЛев Окіншевич
(7.02.1898 – 7.11.1980)

XXI століття. Чверть століття незалежної української держави. Здавалося б, що в країні уже б мали бути вагомі здобутки, якщо не такі значні в економічній сфері (на жаль, маємо реальну війну, розпочату Росією), то на духовному рівні наше сус­пільство повинно було вже закласти підвалини зростання нашої інтелектуальної еліти. Однією зі складових цього процесу мала би бути наука, яку нині можна вважати одним із найдинамічніших компонентів культури суспільства кожної світової держави. Справді, розвиток духовно-інтелектуального життя країни неможливо роз­глядати, не беручи до уваги розвиток наукової думки. Адже, що таке наука? Наука, як вважав англійський вчений, професор фізи­ки Лондонського університету Джон-Десмонд Бернал, — не казко­вий ріг достатку, а лише спосіб перетворення світу в людських руках. У книзі “Соціальна функція науки” (1938) він започаткував нову галузь — наукознавство,, що є комплексом наукових дисциплін, які узагальнюють і досліджують закономірності функціонування науки як системи знань і соціального інституту. Одним із основ­них завдань наукознавства є прогнозування перспективних науко­вих напрямків, аналіз розвитку науки, історія наукових відкриттів, вивчення взаємин у наукових колективах та економічної ефективно­сті наукових досліджень. У післявоєнні роки до розробки проблем наукознавства приєдналися історики науки і техніки, соціологи та методологи науки…

image

Науку роблять люди, і, як і в інших сферах людської діяльності, науковий пошук здійснюється в межах певних правових норм, що сформувалися на цей час в суспільстві. Спроби осмислення струк­тури українського суспільства, ролі науки в суспільстві на сучас­ному етапі його розвитку та життя в ньому на основі правових норм були і є в полі зору багатьох вчених, зокрема українських вчених, таких як Богдан Кістяківський, Станіслав Дністрянський, Володимир Старосольський, Лука Бич, Степан Борисенок та Лев Окіншевич.

Про названих істориків права в УРЕ не знайдемо бодай корот­кої інформації (хіба що дещо про С. Дністрянського). Про них можна щось довідатися з “Енциклопедії українознавства” Володими­ра Кубійовича. Пишучи ці рядки, вкотре думаю, скільки б україн­ського люду було забуто, якби не подвижницькі зусилля колекти- ву українців, які створили для нащадків фундаментальну енцикло­педичну працю.

Лев Окіншевич був одним із найбільш талановитих і самобутніх істориків України XX століття. Про нього в ЕУ читаємо таке: “… історик українського права, учень Миколи Василенка; 1921—33 рр. науковий співробітник ВУАН і кілька років секретар Комісії для вивчення історії зах.-руського та українського права, 1933 р. корот­кий час проф. Ніжинського Інституту Народної Освіти (як свідчить професор Ярослав Падох, ця інформація є неправильною, в той час такого інституту не існувало, а Лев Окіншевич був нетривалий час професором Ніжинського педагогічного інституту. — В. ТТТ), 1945 — 49 рр. професор УВУ (кілька років декан правничого факуль­тету), з 1954 року співробітник Конгресової Бібліотеки у Вашинг­тоні. Автор праць українською, білоруською та англійською мова­ми. З українських праць важливіші: «Центральні установи Украї- ни-Гетьманщини 17—18 вв.» (І, 1929; II, 1930) та «Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині 17— 18 вв.» (ЗНТШ, т. 157, 1948); університетські підручники: “Лекції з історії українського права” (1947) і «Огляд історії філософії права» (1948)”. Ось і вся інформа­ція, а людина, як дізнаємося далі, належала до блискучої когорти вчених “золотої доби” історичної науки Радянської України. “Із смертю професора Лева Окіншевича, — пише Ярослав Падох, про­фесор УВУ, дійсний член НТШ, один із діаспорних істориків, праці якого, як і багатьох інших, до недавнього часу залишалися поза увагою науково-історичних студій та були недосяжними із полі­тичних міркувань, — відійшов із цього світу один із останніх моги- канів-українських вчених, які утворили і майже чудом пережили надзвичайну добу в історії науки свого народу. Добу величезного розвитку української науки, в до болю короткому десятиріччі 20-х років цього століття (XX. — В. Ш.), а водночас добу, жорстокість якої нагадує татарський погром Києва”. За оцінкою Ярослава Падоха, професор Лев Окіншевич здобув визнання найкращого історика державного права України, зокрема доби Гетьманщини ХУІ-ХУІІІ століть. Отож далі наша розповідь про цього майже не­знаного нині вченого на терені української науки.

* * *

Народився Лев Окіншевич 7 лютого (за новим стилем) 1898 року в Петербурзі у білорусько-чеській родині. Батько був білорусом, за професією юрисконсультом, а мати походила з чесько-росій­ської сім’ї і була викладачкою французької мови у жіночій гімназії.

Сам майбутній історик визнавав себе білорусом, цікавився істо­рією і культурою свого народу, Україну називав своєю “другою Батьківщиною ”, а згодом ще однією “другою Батьківщиною” ста­ли для нього США.

Зазначимо, що батько Лева був сином сільського пароха з Гомельського повіту о. Лева Окіншевича. Батько здобув освіту в Україні — гімназію закінчив у Чернігові, а право вивчав на юри­дичному факультеті Одеського університету. Мати Лева Окінше­вича була дочкою Федора Яреми, який 25 років викладав латин­ську мову у відомій Колегії Павла Ґалаґана. Вона закінчила жіночу гімназію в Києві, згодом працювала в одній із київських жіночих гімназій викладачем французької мови.

1906 року раптово помер батько, а наступного року помер бать­ко матері, і матері самій довелося утримувати родину. 1907 року Лев Окіншевич вступив до підготовчого класу приватної гімназії В. Петра в Києві, з якої .1912 року перейшов до Колегії Павла Ґалаґана. 1916 року юнак закінчив навчання в Колегії і вступив на правничий факультет Київського університету. В січні наступного року вступив до 2-ої військової школи у Києві, закінчив її у травні у званні прапорщика, далі якийсь час перебував на фронтах, по­вернувся до. Києва і лише 1920 року поновив студії на юридичному факультеті. 1921 року захистив дипломну працю на тему “Обран­ня гетьмана на Україні-Гетьманщині”. Під час навчання він якийсь час працював секретарем юридичної частини Київського раднар- госпу.

1919 року Лев Окіншевич одружився з Марією Савіною, а 1921 року у них народився син Гліб. Варто додати, що в часі Другої світової війни Гліб навчався у Ленінграді й загинув там під час облоги міста й великого голоду. Ця трагедія сильно вплинула на Лева Окіншевича, який до кінця свого життя вірив, що син зали­шився живим…

Після закінчення навчання за рекомендацією видатного істори­ка права академіка ВУАН Миколи Василенка Лева Окіншевича було зараховано науковим співробітником у Комісію історії захід- норуського та українського права Соціально-економічного відділу ВУАН. Зразу отримав тему праці, а саме: досліджувати козацькі ради в Україні XVII —XVIII ст. Тут він працював до 1933 року, у 1922—1929 рр. виконував обов’язки секретаря, одночасно навчав­ся в аспірантурі науково-дослідної кафедри історії України Ми­хайла Грушевського, після закінчення якої захистив дисертацію на тему: «Генеральна (козацька) рада на Україні-Гетьманщині XVII — XVIII ст.». Праця в комісії була позначена великим трудом і не меншими здобутками, що назавжди забезпечили Окіншевичу видат­не місце в українській науці. Зазначимо, що комісію було заснова­но 27 січня 1919 року, першим її головою й засновником ще за українського уряду був академік Ф. Тарановський, а з 1920 року головою і провідником був академік Микола Василенко. Головне її завдання — дослідження історії західноруського та українського права. В час роботи у ВУАН Лев Окіншевич став чи не найбільш плідним і перспективним науковим співробітником. Навчаючись у аспірантурі (керував аспірантурою брат Михайла Олександр Гру- шевський), захистив на кафедрі академіка Д. Багалія і став науко­вим співробітником цієї кафедри в Харкові. Вже на цьому рівні Лев Окіншевич відіграв помітну роль у науково-організаційному та громадському житті ВУАН. На пропозицію професора О. Дорош- кевича Лев Окіншевич стає секретарем місцевкому академії, голо­вою академічної секції наукових працівників профспілки праців­ників освіти. Згодом Дорошкевич запрошував Окіншевича на зібрання, що відбувалися в його домівці, на них обговорювалися різні теми у середовищі 15-ти— 16-ти осіб. Участь у “Зборах 16-ти” брали академіки М. Кравчук і О. Ґольдман після обрання їх до академії. Впливовий голос мали тут професор О. Дорошкевич, професор О. Гермайзе, С. Постернак (директор Всенародної бібліо­теки України) та інші. Тут на засіданнях не велася антирадянська пропаганда, хіба що було складено протестний лист після самогуб­ства етнографа Д. Щербаківського, текст якого склав професор

О.    Гермайзе, а підписало майже 50 осіб. На процесі СВУ ці зібран­ня названо “Молодою академією”. Її учасники зазнали необгрунто­ваних переслідувань і цькувань в трагічні 1930-і роки. З початком репресій (були засуджені також два члени Комісії українського права, а саме академік М. Слабченко і В. Отамановський, декіль­кох було заслано) Лев Окіншевич, як особа, яку не було знищено, мусив брати участь у так званій кампанії самокритики. Про це у своїх споминах Л. Окіншевич пише так: “У процесі цієї акції і мені довелося написати статті про націоналістичні позиції в працях М. Грушевського і М. Слабченка. В цей час наука була в повному полоні комуністичної влади, і противитися їй було неможливо…”.

На початку 1931 року і Окіншевича було викликано на допити (переслухування у НКВД). Допити провадив старшина Погребін- ський (чи не предок нинішніх Погребінських), молодий, 23-25 років, жид, якого Окіншевич бачив у ВУАН, де він був аспірантом ново- заснованої кафедри марксизму-ленінізму. Окіншевич відмовився від секретного співробітництва, тож його звільнили спочатку з посади секретаря соціально-економічного відділу. Тож Л. Окінше­вич змушений був виїхати на деякий час до Ніжинського педагогіч­ного інституту, а вже 1934 року переїхав до Казахстану, де влашту­вався юрисконсультом на будівництві міжнародного комбінату на березі озера Балхаш. Життя в Казахстані було важким, особливо погано клімат впливав на здоров’я сина Гліба, і Лев Окіншевич, послухавши поради лікарів, переїздить до Смоленська. Це був вчас­ний виїзд, бо зразу після цього почалися арешти багатьох праців­ників комбінату, деяких з них розстріляли…

З вибухом війни, під загрозою німецького настуйу Л. Окінше­вич був евакуйований зі смоленська до Ростова на Дону, де 1 верес­ня було мобілізовано, а вже 11 вересня він потрапив у полон десь в районі Яготина, звільнився і повернувся до Києва. Почалося важке життя, сповнене поневірянь зміни місць праці та місць проживан­ня (Київ, Львів, Станіслав). Наприкінці 1944 року вчений дістався Праги, де отримав посаду у музеї Визвольної боротьби і водночас лектором на Українськім вільнім університеті. 1945 року Л. Окін­шевич був обраний звичайним професором УВУ, а згодом, після переїзду УВУ до Мюнхена — деканом правничого факультету.

У червні 1949 року Лев Окіншевич разом з родиною емігрував до США, оселився в Нью-Йорку. Перші роки працював робітни­ком. 1951 року йому вдалося отримати працю науково-дослідниць­ку при Колумбійському університеті як стипендіату фундації Фор­да за тематикою вивчення СРСР, а від 1 березня 1954 року він став на працю « Бібліотеці Конгресу в Вашингтоні як каталогіст і пере­кладач. На цій посаді він залишався 15 років, аж до виходу на пенсію 28 лютого 1969 року. Зазначимо тут, що влітку 1945 року професор Лев Окіншевич одружився в Реґенсбурзі з Вірою Наза­рович, дочкою о. Авксентія, православного священика на Волині (першим її чоловіком був Михайло Мироненко, науковий співробіт­ник УАН, який загинув у 30-х роках)…

Щоб дати оцінку наукового доробку професора Окіншевича в дуже (як на той час, та і нині, напевне, також) занедбаній царині науки історії українського права, подамо бодай лише неповний перелік його найважливіших праць і оцінку їх одним із найкращих істориків українського права академіком Миколою Василенком. Отож назвемо лише деякі праці А. Окіншевича: “Рада старшин­ська на Гетьманщині” (1924); “Генеральська старшина на Лівобереж­ній Україні 17— 18 в.в.” (1926); “Центральні Установи України-Гет- манщини 17—18 ст.”, ч. 1, “Генеральна Рада” ч. 2; “Рада старій­шин” (1929 — 30); “Значне військове товариство в Україні-Гетьман- щині 17—18 ст.” (1848); “Український Гетьманат 17 ст. як форма державного ладу” (1948). Додати до цього можна ще ку)зс лекцій з історії українського права: “Право державне. Доба* станового суспільства” (1947, 2-ге вид., 1954) та виправлене видання англій­ською мовою “Ukrainian Society and Government 1648—1781″ — остання книжка автора.

А от оцінка згаданих праць і методу його наукових досліджень Миколою Василенком і “Як дослід юридичний, його написано на підставі догматичної аналізи юридичних даних, що дають мате­ріал. Але автор вносить певні корективи в свою юридичну методу. Він має на оці не тільки статику, а й динаміку інституту, його зростання та занепад… Перед А. Окіншевичем ніхто з дослідників не порушував питання про Генеральну Раду загалом, не досліджу­вав її як окремий інститут. А. О. Окіншевич перший на підставі великого, — що сам він зібрав і дослідив, — друкованого й архів­ного матеріалу обробив цю тему, і його студія зайняла, без сумні­ву, відповідне місце в науковій літературі і поставленням теми, і її виконанням. Дослідивши Генеральну Раду як установу з її певною компетенціє), автор порівнює Раду з аналогічним інститутом у інших народів. Аналізуючи її як юридичний інститут, А. О. Окінше­вич робить висновок, що «з Генеральної Ради був виразний дер­жавний орган, установа юридична, в розумінні цього слова»”.

У своїх працях Окіншевич виявив багато новаторства, як-от вимога періодизації історії українського права (подібно, як у Львові вимагав цього професор Дністрянський), мав свій окремий погляд вчений також на предмет історії українського права. Варто наго­лосити на його (вченого) дефініції предмета свого навчання, яку він визначав так: “дослідження постання і розвитку відносин і правил поводження в суспільних організованих союзах, що їх про­тягом своєї історії творив український нарід на опанованій ним території”.

Тут варто було би подати позицію щодо цього питання академі­ка ВУАН Іоаникія Малиновського, який вимагав, щоб курс історії українського права обіймав також чуже право, прийняте або на­кинуте українському народові, і тому, щоб назва обговорюваної дисципліни була “історія права українського народу”, а не “історія українського права”.

Важливо відзначити видатний педагогічний хист професора Окіншевича, що найяскравіше відобразився у написаній ним статті “Наука історії українського права. Право державне”. Написана вона була, певне, з наміром дати студентам і молодим дослідникам історії українського права короткий алгоритм для вишколу, наголошую­чи при цьому на важливості дерусифікації українського права. Закінчив свою статтю Лев Окіншевич висновком про необхідність введення до викладів юридичних факультетів України історії україн­ського права, подібне чому вже було в Росії та Білорусі (курси національного права) та що на ділі зукраїнізувало б ці факуль­тети…

У планах наукової діяльності Окіншевича у часи праці в комісії була ще й підготовка та видання “Словника української правничої старовини”. На жаль, після процесу СВУ робота над цим проектом припинилася, а зібраний матеріал пропав, не дочекавшись публі­кації.

Після першого надзвичайно продуктивного двадцятирічного періоду у стінах ВУАН в Києві професор Окіншевич вже за кордо­ном повернувся до наукової праці, але вона вже не була такою плідною. Він написав кілька наукових статей та рецензій, декілька статей до “Енциклопедії українознавства”, крім того, написаний ним курс державного права Гетьманщини вийшов англійською мовою. Вийшло також декілька праць з ділянки бібліографії, які були відзначені фаховими рецензентами.

Після виходу на пенсію 28 лютого 1969 року Лев Окіншевич безнастанно боровся з невиліковною недугою — хворобою Паркін- сона, яка свого часу звела зі світу його вчителя Миколу Василен- ка, — у своєму домі в Гіллкрест Гілас (передмістя Вашингтона) під невсипущою опікою своєї дружини Віри.

Після довгих умовлянь друзів Лев Окіншевич наприкінці 1977 року, лише за три роки до своєї смерті, взявся до написання спо­гадів. Про фізичний стан автора свідчить назва, яку він їм дав: “Спомини вмираючої людини”. Ця праця залишилася незаверше­ною, але вона є важливим джерелом як біографії історика права, так і загалом історії української історичної та юридичної науки 20-х-30-х років XX століття.

Ця праця була опублікована вже після смерті вченого, 1995 року у Львові, у видавництві Наукового товариства ім. Тараса Шевчен­ка, за редакцією академіка Олега Романіва та зі вступним нарисом багатолітнього приятеля Окіншевича, знаного історика права Яро­слава Падоха Видавці змінили песимістичну назву твору на більш оптимістичну: “Моя академічна праця в Україні”, що відображає найбільш плідний науковий відтинок життя вченого.

Головною постаттю, звичайно, є сам автор. Надзвичайну вартість мають і ті фрагменти в автобіографічних нотатках, де вчений дає докладний аналіз своїм вчинкам у науковому і громадсько-полі­тичному житті 20-х —30-х років, що дає змогу проникнути у його внутрішній світ. У споминах Лев Окіншевич багато уваги приділяє висвітленню своєї національної приналежності. Він пише, зокрема, таке: “Не дивлячись на працю в українському оточенні, в якому я був трактований як свій і рівний, та на все більше зацікавлення своєю темою (козацькі ради на Україні), яка належалаідо україн­ського права, я не забував про країну свого батька і почував обо­в’язок допомогти її національному відродженню. Я систематично працював над вдосконаленням свого знання її. Ці заняття дали мені можливість щось дати для білоруської науки”. Про своє став­лення до України і, зокрема, української мови А. Окіншевич пише: “Україна, де пройшла значна частина мого життя, була ніби моєю другою батьківщиною і предметом моїх дослідчих праць. Я щиро симпатизував боротьбі за українське національне відродження…”. Крім того, Лев Окіншевич наголошує, що його наукова діяльність була тісно пов’язана з Українською академією наук і загалом ук­раїнською наукою.

Аналіз праць вченого засвідчує, що його внесок у вивчення знат­ного військового товариства Гетьманщини є, по суті, винятковим. Здобутки вченого з цієї проблеми потребують ґрунтовного ви­вчення і повернення до наукового обігу.

Помер Лев Окіншевич 7 листопада 1980 року. Про це із сумом сповістили декілька газет та часописів, як українських, так і біло­руських, наголошуючи на великій ролі вченого у розвитку історич­ної науки, його тісному зв’язку з білоруською громадою і церквою.

Впливова вашингтонська газета “Зе Вашінґтон Пост” 14 листо­пада 1980 року надрукувала про вченого гарний спомин “Профе­сор з Росії Ліо Окіншевич — каталогіст Конгресової бібліотеки”, де підкреслювалося, що Росія була його Батьківщиною… Світ тоді був зазомбований радянською ідеологією і не хотів знати правди, що десь існує держава Україна, держава Білорусь…

Ім’я видатного вченого Лева Окіншевича має бути повернуте до славетних пантеонів українського і білоруського народів.

 

Література:

  1. Яремчук В. Історик українського права Лев Окіншевич // Часо­пис Національного університету “Острозька академія”. — Серія “право”. – 2012. – № 2 (6). – С. 1-48.
  2. Падох Я. Лев Окіншевич – видатний історик державного права України-Гетьманщини XVII-XVIII ст. (1898-1980) // Український історик. — 1982. — №3 — 4. — С. 92—105.
  3. Падох Я. Лев Окіншевич — видатний історик державного права козацької України // Окіншевич Л Моя академічна праця в Украї­ні. — Львів, 1995. — С. 8 — 24.
  4. Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк: Молоде життя, 1984. — Т. 5. — С. 1836.

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *